Вплив християнства на культуру Київської Русі

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом із християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ "чудотворних" ікон, культ святих. Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими та панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи у себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас зазначимо: у боротьбі з "поганством" християни знищили безцінні пам'ятки стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

Література. Християнство, однак, дуже вплинуло на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі була церковнослов'янська мова, створена приблизно за 100 років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта на Балканах і в Моравії. Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих із Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Перший крок на шляху створення давньоруської літератури – перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури. Наголосимо, що до літератури-посередниці давньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати і под. До перекладної літератури належали: богослужебні книги – Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники та ін.; житія святих – агіографи, патерики – збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги – пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори на зразок "Шестодневу"; історичні хроніки; гомілетика – урочисті "слова" на церковні свята.

Важливі політичні й історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, які ґрунтувалася на досвіді усної дохристиянської культури. Вчені дослідили, що в 10 тис. церков і монастирів, побудованих на Русі від кінця X до початку XIII ст., налічувалось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг. Специфіка релігійного змісту, можливості ознайомлення зі здобутками світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон; митрополит Климент Смолятич; монах-літописець Нестор; єпископи Кирило Туровський і Лука Жидята; дяк Григорій, ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та ін.



Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі стала Біблія, зокрема Новий Заповіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол ("Дії Святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсеєве, Буття. Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто всі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія виконав дяк Григорій у 1056–1057 pp. на замовлення новгородського воєводи та посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва – Остромирове Євангеліє. На думку окремих дослідників, форма письма цього твору засвідчує його київське походження, а дяк Григорій, імовірно, був із духовенства, яке приїхало з Києва до Новгорода.

Інше вагоме джерело давньоруської християнської філософсько-літературної думки становила візантійська література, зокрема патристична. Це твори отців церкви Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина й інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325–787 pp.). У них обґрунтовані основні догмати християнства. Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається “Ізборник Святослава”, укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд із творами церковно-релігійного характеру, в тому числі уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, де роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В “Ізборнику Святослава” 1073 р. подано перший “Індекс книг істинних і хибних”, де йшлося про книги, які потрібно читати і, які заборонені (“відречені”, апокрифічні книги). В “Ізборнику” 1076 р. згадувався автор – “грішний Іоанн”, розповідалося, котрі джерела використував укладач книги, коли була закінчена робота, хто замовив “Ізборник” тощо. Ці публікації – перші на Русі бібліографічні довідники.



Епоху виникнення оригінальної літератури Київської Русі характеризує афоризм із “Євангелія від Іоанна” – “Спочатку було слово”. “Словами” називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їхнього написання могла слугувати історична подія, злободенна суспільна проблема, моральна тема. Першим відомим письменником з місцевого населення став у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі. Він творив у XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Митрополит Іларіон – автор визначної пам'ятки вітчизняної писемності – церковно-богословського твору “Слово про закон і благодать”, написаного між 1037 і 1050 pp., де наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви. Зауважимо, що під “Законом” стародавні письменники розуміли Старий Заповіт – першу частину Біблії (іудаїзм), а під “Благодаттю” – Новий Заповіт – другу частину Біблії (християнство). Митрополит Іларіон мав на меті складне історико-філософське завдання – довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї введення давньоруського народу до всесвітньої історії, показати, що руська земля “славиться в усіх чотирьох кінцях Землі”. Автор акцентує на вільному та самостійному виборі релігії князем Володимиром. Це повністю відповідало політичному курсові Ярослава Мудрого, котрий боровся за політичну, церковну і культурну незалежність від Візантії. Іларіон в особі Володимира Святославича уперше в давньоруській літературі створив образ ідеального князя – “правдивого, славного та мужнього”, обґрунтував ідею княжої влади, дану від Бога, відстоював принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце висував “божественну мудрість”.

У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури – літописання (жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи – це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів. Загалом давньоруські літописи – надзвичайно цінне історичне джерело, з якого можемо дізнатися про окремі подробиці подій і процесів, ніде більше не висвітлених. Однак у тексти літописних зведень часто вносили зміни, зумовлені політичною кон'юнктурою. Під час зміни політичного курсу чи ситуації літописи цілковито переписувалися, інколи поспішно, а подекуди, можливо, і ґрунтовно. Робилося це майже настільки часто, наскільки часто змінювалася влада на великокняжому престолі, а за умов невпинних усобиць з кінця 30-х років XII ст. це стало буденною подією. Ворогуючі князі й князівські лінії, зокрема “мономаховичі” й “ольговичі”, котрі виступали замовниками підготовки літописних редакцій, не могли байдуже оминати процесу літописання, наполягаючи на необхідності ідеалізації власної династичної гілки й осуду своїх конкурентів. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних джерел, а укладали такі хроніки найчастіше монахи. Вони передусім намагалися використовувати Біблію, тому дуже часто розпочинали опис із короткого переказу основних старозавітних подій – про перших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя світом та ін. Ця стабільна частина історичного передання, незалежна від змін у суспільному житті, мала на меті надати такий самий авторитет стабільності майбутнім подіям – аж до сучасних літописців.

Найвідомішим історичним твором Київської Русі й найзначнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є “Повість временних літ”, написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. (Рис. 2.)

Рис. 2. Повість времяних літ у Радзивілівському літописі

Нею розпочинаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нас. До цього літопису ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені самим Нестором і його попередниками. Уперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою. “Повість временних літ” показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність; патріотизм; моралізаторський характер. “Временний”, тобто тимчасовий, минущий недовговічний характер мають усі події земного світу. Водночас, оскільки все на землі перебуває під пильним оком Бога, ці події – наслідок божественного провидіння, а не випадковий збіг обставин. Тому першим завданням монахів-літописців є “роз'яснення” на історичному матеріалі вищої волі. Причому літописець залишається патріотом своєї землі, який не може не виявляти певних симпатій співвітчизникам. Докладно, із ледь прихованим захопленням, сповіщає він про вдалі походи київських язичницьких дружин проти християнського Константинополя і розміри данини, сплачуваної русам імператорами. Аналізуючи зміст твору, зазначимо, що він дає всі підстави вважати очевидним факт намагання культурних діячів сприяти утворенню на великій території Київської Русі єдиної нації. Формування нації сучасні соціологи вважають завершеним із появою національної самосвідомості як загального для певного етносу світогляду, що віддзеркалює спільні економічні, політичні, духовні прагнення й відокремлює "своє" від "чужого" в історичній перспективі – у проекціях минулого та майбутнього. За часів Середньовіччя такі проекції потребували релігійного обґрунтування, тому укладач "Повісті временних літ" багато уваги приділяє саме витокам слов'янського християнства, хоча неодноразово торкається і власне етнічних проблем. Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислення давньоруської історії та висунув питання про введення історії Русі до всесвітньої історії. У центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", створене на початку XII ст. Володимир Мономах належить до видатних постатей княжих часів. Він був сином високоосвіченого князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок та освіти. Київський престол князь посідав 1113–1125 pp. У творі можна виокремити три частини. У першій автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає жити у мирі й любові, не переступати кордонів. У другій автор розглядає обов'язки стосовно ближнього та повинності справжнього господаря. Він наказує допомагати бідним, опікуватися вдовицями і сиротами, забороняє карати смертю. У третій Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з котрих він вийшов неушкоджений і здоровий. Причиною, на його думку, є те, що без волі Божої у світі нічого не відбувається. Отже, у "Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям" простежується світський, хоча і запозичений із Псалтиря, варіант християнської моралі.

Розмаїттям художніх прийомів красномовства вирізняються твори єпископа Кирила Туровського. Автор багатьох казань та повчань відверто висловлюється за свободу волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом. Видатним філософом та літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII – початок XIII ст.), гаданий автор "Слова Даниїла Заточника" (в іншій редакції – "Моленіє Даниїла Заточника"). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі Старого Заповіту, використовує афоризми античних філософів – Плутарха, Демокрита, Діогена, Геродота, Аристотеля, Піфагора та ін.

Після запровадження на Русі християнства з'явився ще один вид літератури – житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими – Іоанна Златоуста, Афанасія Олександрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. У житіях висвітлювалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, становлячи цінні інформаційно-історичні джерела. Наприклад, у “Житії Феодосія Печерського” яскраво відображені монастирський побут кінця XI ст., звичаї тощо. На початку XIII ст. склався Києво-Печерський патерик – збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм. У ньому вміщено уривки з “Повісті временних літ”, зокрема розповіді Нестора-літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються деякі історичні події: взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівля Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є “Слово о полку Ігоревім”, створене невідомим автором близько 1187 р. За художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Вагомим джерелом для згаданого літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала справжній пласт художньої культури русичів. “Слово о полку Ігоревім” присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185 р. Автор твору яскраво змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та ін. Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх “вкласти в піхви мечі”, помиритися між собою. За жанром – це радше не слово-хвала, а слово-жаль із приводу страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружини, принесеної в жертву княжому прагненню слави та військової здобичі. Окремі дослідники зазначають, що “Слово о полку Ігоревім” за спрямуванням підтверджувало опозиційні панівній офіційній ідеології пріоритети і за зверненням до язичницьких образів, і за особливою орієнтованістю на південні, степові й причорноморські витоки русів. Великою тугою сповнений ліричний монолог Ярославни, який надихав багатьох українських, російських та інших слов'янських поетів до створення неперевершених шедеврів у перекладах і переспівах цього уривку поеми. Найбільшою загадкою лишається постать автора – вихідця зі князівського середовища, полум'яного патріота, широко обізнаної й талановитої людини. На думку дослідників, одним із найвірогідніших претендентів на авторство твору є рідний брат Ярославни, галицький князь-ізгой (князівського походження, але без уділу, без влади над певним регіоном) Володимир Ярославич, котрий під час Ігоревого походу перебував у Путивлі поруч із сестрою. Причому остаточно визначити автора навряд чи коли-небудь удасться. Нестача відомостей про автора цього твору яскраво ілюструє рівень нашої історичної поінформованості про Давню Русь загалом і дає підстави вважати: її культурне життя (за сучасними уявленнями дещо примітивне) було значно багатшим і розвиненішим, аніж дають змогу гадати про це збережені пам'ятки та відомості.

Освіта. Розвиток культури на Русі потребував підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти. Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою, школу для дітей “нарочитої чаді”, тобто знаті. Школи відкрили також у Чернігові, Переяславлі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них викладали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, спів, давали певні відомості про поетику, а також знання з географії, історії. Навчання велося церковнослов’янською мовою, яка “прийшла” разом з церковними книгами з Болгарії. Цією мовою перекладали й іноземну літературу. Основними науками, поширеними на той час, були богослов'я, філософія, історія. Відомості з природознавства та космології черпалися з перекладних книг – “Фізіолог”, “Шестоднев”, “Християнська топографія” Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові джерела широко використовували “Статут Володимира Мономаха” та збірку норм давньоруського права – “Руську правду”. При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювали книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого зберігалися книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали Микола-Святоша, правнук Ярослава Мудрого, волинський князь Володимир Васильович, чернець Григорій (середина ХІІ ст.). Одночасно з бібліотеками виникли й перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква Святого Іллі в Києві.

Архітектура. Запровадження християнства на Русі значно вплинуло на розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі вважається Десятинна, побудована у Києві 989–996 pp. Це був хрестовокупольний храм із трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви князь Володимир виділив десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною. Цікава ось така історія. Майстрів для будівництва запросили з Візантії, оскільки досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не мали. Запрошені іноземці не знали місцевих умов, особливостей місцевих ґрунтів, адже завжди будували в горах, де не існувало потреби в міцному фундаменті. За тими самими принципами у 996 р. завершено спорудження першого оплоту християнства на Русі, на потреби якого князь Володимир виділяв десяту частину власних доходів. Однак ґрунт не витримав тиску велетенської кам'яної споруди. Подальші реставрації та ремонтні роботи не врятували цього храму, що порівняно швидко перетворився на купу будівельного брухту. Церкви, споруджені згодом, були пристосовані до місцевих умов і зазнавали випробування часом із набагато меншими втратами.

З-поміж світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою пам'яткою є споруджені Ярославом Мудрим Золоті ворота, котрі, проте, теж завершувалися так званою домовою церквою. Ці ворота, реконструйовані у 1982 p та 2007 рр., досі становлять окрасу української столиці. Перша світська споруда з каменю у Києві – палац князя Володимира, зведений наприкінці X – початку XI ст. Його споруджено з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества. У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. (Рис. 3)

Рис. 3. Золоті ворота

У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі (на 2–4 м) і широкі фундаменти, які викладали з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурували з тонких смуг цегли, котрі чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом слугувало вапно. Для полегшення будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди у стінах залишали порожнечі, утворені закладеними в їхню товщу глиняними глечиками. Зовні церкви майже не прикрашали. Красу храму створювала гармонія його форми загалом, що мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше – на узвишші, аби споруда виднілася здалеку і на тлі неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, розташований на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди чи в самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут малювали образ Христа-Пантократора, тобто Вседержителя. Це найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниць не зводили. Центральному куполові відповідав підвищений центральний неф (лат. navis — корабель, витягнуте завдовжки внутрішнє приміщення або частина приміщення,периметр якого утворено рядом колон чи стовпів). Типова храмова споруда мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів у храмі, хоча їх могло бути й більше (так звані поперечні нефи). Центральний і бокові нефи символізували корабель, спрямований зі заходу на схід, тому східна частина будівлі закінчувалась напівкруглими апсидами у вівтарній частині за кількістю нефів. З півдня на північ храм перетинав трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити лише зверху, оскільки в плані споруда мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий вид храмової архітектури одержав назву хрестовокупольного. За часів прийняття Руссю християнства він поширювався у культовому будівництві Візантії, хоча виник у Вірменії та на території малоазійських провінцій імперії. Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками.

Усередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїки. Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, котрі чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Власне, усі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читалися, як і книга, зліва направо. Храмовий простір розподіляли на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня – ангелам, нижча – кращим із людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, котра заступалася за грішне людство перед Своїм Божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності у давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері з піднятими на рівень голови руками – канонічна поза Оранти (Благаючої) – оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі. (Рис. 4)

Рис. 4. Оранта (мозаїка, собор Софії Київської)

У горизонтальній площині простір храму поділявся на: вівтарний, де мало право перебувати лише духівництво; середину храму – тут збиралися хрещені миряни; притвор (західна частина), в якому перебували оголошенні (котрі оголосили про намір залучитися до таїнств віри і проходили термін випробування) або нехрещені миряни, що з цієї частини також мали право брати участь у всіх богослужіннях, окрім євхаристійного канону літургії.

У середині XI ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества – Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднували візантійський і місцевий види будівель, елементи розпису балканських художників і давньоруської дерев'яної архітектури, певні романські традиції, скажімо, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів давньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної та кам'яної кладки стін.

Ознаки самобутнього давньоруського мистецтва яскраво виявилися у Софійському соборі в Києві – найвизначнішій архітектурній споруді Київської Русі, яка збереглася до нашого часу. (Рис. 5)

Рис. 5. Софія Київська (реконструкція)

За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням "руська митрополія", закладена у 1037 p., належить до вагомих мистецьких пам'яток стародавності. За розмірами собор перевищував візантійські храми, його мозаїка мала 177 відтінків, що створювало розкішний колоритний ансамбль. Стіни Софійського собору мали багато фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів та ін. Йому впродовж віків судилося залишатися і неперевершеним архітектурним шедевром, і, відповідно до задуму князя Ярослава Мудрого, втіленням ідеї духовної та політичної самостійності й соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізовано за гетьмана Івана Мазепи, коли собор набув рис поширеного в українській культурі XVII ст. стилю козацького бароко. Дивом уціліле від руйнацій мозаїчне зображення Оранти отримало назву Нерушимої стіни, стало національним символом вічності народу і його культури.

З кінця XI ст. в архітектурі розпочався новий етап, характерний відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надало їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширеніший – кубічний однокупольний храм. Такого виду споруди будували в усій державі, але найбільше їх збережено на землях північних князівств: Володимирського на Клязьмі, Суздальського, Новгородського. Перлиною таких церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. З-поміж багатьох українських однокупольних одні з найцікавіших – собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква у Чернігові. Можливо, зразком такого виду споруд стала церква над Золотими воротами (1037 р.) або Михайлівський собор Видубицького монастиря (1088 р.) у Києві. Подібний вигляд мала й Іллінська (1072 р.) церква у Чернігові. Однак найпоширенішим видом церков за часів Київської Русі продовжувала залишатися на українських землях три-п’яти-купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036 р.) і Борисоглібський (1128 р.) собори у Чернігові, Кирилівська (1146 р.) та Василівська (1183 р.) церкви у Києві, Успенська (1078 р.) церква Києво-Печерської лаври та багато ін.

Живопис. Процес поширення й утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій в образотворчому мистецтві. У процесі самостійного розвитку давньоруського іконопису традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, котрі навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія (близько 1050—1114 pp.), який за свідченням Києво-Печерського патерика, "ікони писати хитр був зело". З його іменем окремі дослідники пов'язують ікони "Печерської Богородиці" й так званої Великої Панагії. Наприкінці XI ст. склалася Київська іконописна школа. У XII ст. виникають художні школи у Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському великих удільних князівствах тощо.

Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як і саме слово "мозаїка", також прийшли з Візантії. Це мистецтво й дотепер справляє на людину величезне враження, а для середньовічних русичів воно було наочним чудом. Мозаїка містить ідею гармонійної єдності безлічі розмаїтих одиничних компонентів, їхньої стрункої організації в цілісну картину, де кожен камінчик узаємодіє зі сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи одиничних властивостей – кольору та блиску. Безперечно, мозаїка Нерушимої стіни й виконані місцевими київськими майстрами мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря (1113 p.), 1934 p. вивезені до Москви, становлять перлину давнього вітчизняного мистецтва й здатні задовольнити найвибагливіші художні уподобання минулого та майбутнього. Оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, зображення у храмах і князівських палатах (до нашого часу, на жаль, не збереглися) виконували переважно у вигляді розписів фарбою – фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, котрі прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з'являлися розписи, побутові за тематикою, сцени полювання та княжого життя у галереях Київської Софії. З-поміж інших малюнків трапляються зображення виступу скоморохів – храм на той час був не лише місцем молитви. Сюди приходили також проводити і години дозвілля.

Пісенне та музичне мистецтво. Зі запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частиною богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії. Руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію. Вивчення історії пісенного мистецтва засвідчує, що перші церковні наспіви на Русі записували спеціальними грецькими знаками, котрі називалися знаменами. Незважаючи на наявність грецьких текстів церковного співу, присутність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово проникали елементи народної руської пісні, тісно пов'язаної у слов'ян зі землеробством і сімейно-побутовою сферою. Спочатку церковні ієрархи намагалися чинити опір народним пісенним мотивам, але згодом на Русі утвердився церковний спів: його основу становить відомий київський знаменний розспів, тісно пов'язаний з мотивами народних обрядових пісень.

Давньою й унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, збирали народ на віче, зумовлювали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху та ін. Руські дзвонарі підбирали дзвони з великою відповідальністю. У пошуках співзвучності у дзвоні вибудовувався неповторний для кожної дзвіниці звукоряд зі своїм унікальним набором дзвонів, на якому кожен дзвонар виконував власні мелодичні лінії. У цьому приховується особлива варіативність мистецтва дзвоніння у дзвони і його близькість допісенного фольклору. Структура голосів дзвонового набору повторює народний хор.

Музичним супроводом найчастіше слугувала гра на рожку, сопілці, гудку, гуслях. Особливою любов'ю в південній частині Русі користувалися струнні інструменти. Існує гіпотетична думка, що в наших землях вони з'явились за безпосереднього впливу культури міст античного Причорномор'я. Якщо навіть ця спірна думка правильна, то запозичені у греків інструменти вдосконалювалися відповідно до слов'янських уподобань і згодом перетворились на популярні впродовж багатьох століть бандуру та цимбали. Пісні, музика і танці супроводжували давніх русичів під час розваг та відпочинку. Князі й представники заможних верств населення запрошували на бенкети фахових співаків і акторів, котрих інколи постійно утримували при своїх дворах. Однак більшість фахових виконавців, згуртувавшись у невеликі колективи, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи у різних містах на ринковій площі (торжищі). Таких акторів називали скоморохами. Вважають, що скоморошництво – це не суто руське явище, а запозичене з Візантії. Воно відбивало загальносвітові тенденції в розвитку середньовічної культури через свій генетичний зв'язок із творчістю жонглерів та гістріонів у Західній Європі. Однак на європейському сході це явище отримало специфічні національні риси, що робить його ознакою власне давньоруської культури.

Наголосимо також: уже XI–XII ст. у Київській Русі з'явились свої вчені-природодослідники. Наприклад, київський монах Агапіт займався медициною. Києво-Печерський патерик повідомляє, що Агапіт лікував не лише заможних людей, князів, а й бідних. Він зцілював від запалення, шкіряних хвороб, широко використовуючи відвари з трав і коренів. Відомі також імена світських лікарів — Іоанна Смереки, Петра Сиріанина, Февронії, Євпраксії Мстиславівни.

Монгольська навала XIII ст. зруйнувала давньоруські міста і села, пам'ятки архітектурної майстерності (палаци, монастирі), твори живопису й літератури. Від Києва – “матері руських міст” через шість років після Батиєвого погрому залишилося всього 200 будинків. Ординці знищили такі шедеври архітектури, як Десятинна церква і церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжненське й Райковецьке на Житомирщині та ін. Тисячі талановитих давньоруських майстрів – художників, архітекторів, ювелірів – були знищені або забрані у полон. На півсторіччя припинилося кам'яне будівництво через відсутність матеріальних засобів і майстрів-будівників. Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ зберігав і поширював перлини фольклору, наукові знання, відбудовував зруйновані міста, села, храми, монастирі, відроджував кращі традиції культури минулого.


4356247287215627.html
4356313934673607.html
    PR.RU™